Ніч, коли мене забанили: тиха сповідь за маджонгом

Я прийшов сюди не перемогти. Я прийшов, бо плитки шепотіли, коли ніхто не дивив. Того ночі моя акаунт було призупендовано. Не за шахарство. Не за надмірне витрати. А за те, що я написав 1200 слів у тиші між ходами — слів, що не пасували ніякому алгоритму, ніяким системам нагород чи «почес». Сидячи самотнє на верхньому поверску моєї Мангеттенської квартири, сира-блака свтлова проникала крiзь жалюзії наче розсв і стара книга. Моя котка «墨», згорнута поруч мене — тиха, спостережлива, не вражена бонусами чи струками. Вона знала: я не сюди для прибутку. Маджонг навчив мене: кожна плитка — це спогадка. Кожна пауза — це дихання. «Золотий дракон» не в грi — вона у вашому коливаннi перед тим, як ризикнути інший ход. «Бамбуковий вiтер» не йде з механiки — вiн йде з тишi пiсля втрати. Їх називали «геймифiкацiєю». Я називав це горем, приховане пiд радощем. Я ранше переслiдував шаблоннi моделi — «Тринадцять сирот», «Чистий фланш» — впевши: якщо почекатим довго enough… отримаю нагороду. Але нагороди не дають; їх заробляють наявн iстю. RNG казала: це випадково. Але моє серце знало краще. Не існує такої речi як справедлив iсть, коли ваша душа зменшилася до точок даних i терп iнь стала метрикою. Тожної ночi зам iсть грати знову — я написав. Не для кл iкiv. Не для шерiv. Але тому що тиха пам’ятай те, що алгоритми забувають: ми граємо не для того, щоб утекти вд себе — ми граємо для того, щоб пам’ятати того хто ми були до того часу система намагала нас.